Презентація

вставка презентації в виде телевизора
<iframe src="https://docs.google.com/presentation/d/1CkC9rb3SbrcQ7F72Xin7vZwVtRks64QX3wrtmzCuNjs/embed?start=false&loop=false&delayms=3000" frameborder="0" width="960" height="749" allowfullscreen="true" mozallowfullscreen="true" webkitallowfullscreen="true"></iframe>

Стежками рідного краю

Люблю село. За що - і сам не знаю,

Люблю його я дуже, та й усе,

За те, можливо, що веселка грає,

Що квітнуть вишні й лан росу несе.

Люблю село і серцем розцвітаю,

Не сумніваюсь в цьому ні на мить.

Люблю село і вас усіх питаю:

Ну як його всім серцем не любить.

Село має давні корені. Одна з садиб нинішніх жителів Брусилова знаходиться на місці, де в долині річки Снов і Десни виявлені залишки давньоруського городища                           (нині зруйнованого). На північному сході від села виявлено останки курганного могильника тих часів, від якого збереглося 4 насипи. Селище віднайдено і в північно-східній частині Брусилова, на невисокій піщаній дюні.

За версією відомого  історика минулого століття О.Лазаревського, «село Брусилов, судя по названию, заселено выходцами из Брусилова киевского, которЫй не раз бЫл разорен татарами. Наибольшее разорение он потерпел во второй половине XVI века, когда полностью запустел. Очень вероятно, что до этого разорения жители киевского Брусилова и переселились на левый берег Днепра. 

КОРЮКІВСЬКА ТРАГЕДІЯ 1943 РОКУ:   АНАТОМІЯ ЗЛОЧИНУ Рік тому, 1 березня 2014 р., у Корюківці Чернігівської області, відродженому місті українського Полісся, традиційно вшанували пам’ять жертв повністю спаленого нацистськими карателями населеного пункту. Виступаючі тоді на мітингу-реквіємі представники влади, громадськості, історики, у тому числі і автор цих строк, говорили про цю найбільшу у Другій світовій війні в Європі каральну акцію – історія застерігає і вчить… ніколи більше… треба бути пильними… Загиблі у березні 1943 року мешканці Корюківки Одним із своєрідних «фірмових» знаків карально-репресивної політики Третього Райху щодо цивільного населення окупованих територій Європи було свідоме знищення населених пунктів разом із мешканцями. Приводів, якщо говорити узагальнено, для таких акцій окупантів було два: помста та залякування населення за дії рухів Опору та радянських партизан, а також як елемент тактики «випаленої землі» під час відступу військ Вермахту. Всесвітньо відомими стали такі злочини у Європі: чеська Лідице – 10 червня 1942 р. вбито у селищі і замордовано у концтаборі 320 осіб; білоруська Хатинь – 22 березня 1943 р у селі знищено 149 осіб; французький Орадур-сюр-Глан – 10 червня 1944 р. знищено у селищі 642 особи. Проте світ практично не чув про українську Корюківку – 1–2, 9 березня 1943 р. вбито і спалено близько 7 тисяч осіб різного віку – від немовлят до немічних старих, селище повністю знищено. Більшої та жорстокішої каральної акції за всю Другу світову війну в Європі (1939–1945) не було. Корюківка. Привід для каральної акції Корюківка – селище міського типу з 1923 р., місто з 1958 р., центр Корюківського району Чернігівської області з 1966 р. Розташоване за 100 км від обласного центру – м. Чернігів – у північній частині області на березі річки Бреч (притока річки Снов). У лютому 1943 р. радянське партизанське з’єднання під командуванням Олексія Федорова повернулося з Брянщини в Росії і розташувалося у корюківських лісах на Кам’янському хуторі. Воно розпочало збір продовольства по селах і акції проти окупантів. Згодом нацисти за це спалили села Гуту Студенецьку, Тихоновичі, частину Перелюбу. Насамперед розстрілювали чоловічу частину цивільного населення. Одним із заходів окупаційної влади проти партизан було взяття під арешт членів сімей партизан у Корюківці, яких згодом, напевне, планували стратити. Саме на прохання командира взводу партизанського з’єднання Феодосія Ступака, двох 12–13 річних синів якого теж посадили до корюківської в’язниці, а дружину розстріляли, Микола Попудренко, який на час відсутності Федорова виконував обов’язки командира, дав команду провести напад на селище. Уніч на 27 лютого 1943 р. партизани з’єднання Федорова розгромили німецько-угорський окупаційний гарнізон Корюківки, залишки якого уціліли тільки у цегляному будинку лікарні. У радіограмі від 2 березня 1943 р. в Москву М. Попудренко так прозвітував про розгром ворожого гарнізону у Корюківці: «27 лютого група партизанів під командуванням начальника штабу Рванова розгромила німецький гарнізон на залізничній станції Корюківці. Знищено 8 однотонних причепів, 160 покришок для автомашин, 2 гаражі, механічну майстерню, слюсарню, 2 лебідки на автомашинах, склад пального з бензином, склад з сіном, пакгауз з картоплею, телефонну станцію, склад з дровами і оборонною лісопродукцією 1000 кубометрів. Висаджено в повітря ешелон, при цьому знищено 18 вагонів, виведено з ладу залізничні стрілки і зірвано колію довжиною 5 кілометрів. Висаджено в повітря дерев’яний міст довжиною 8 метрів, знищено будинок Держбанку з грошовою коморою і зв’язок. Взято трофеї: 2 станкові кулемети, 119 гвинтівок, 2500 патронів, зерно, продукти і масло. Взяли в полон 4 мадярів і 1 німця – колишнього залізничного майстра з Дрездена. Захоплено документи управи комендатури. Визволено 97 в’язнів [за спогадами – від 37 до 50 – автор], приречених німцями на смерть. Цього ж дня друга група Лисенка знищила кустовий гарнізон жандармерії. Убито 18 жандармів, взято 2 ручні кулемети, 12 гвинтівок. Роздано сім’ям 220 тонн зерна, взято 100 свиней з відправочного пункту. Розігнано поліцейські стани». Корюківка. Нацистська каральна акція У відповідь на радянську партизанську акцію наказ про знищення Корюківки віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури у місті Конотоп Сумської області Байєр Бруно Франц, 1888 р. нар., уродженець німецького міста Касселя. Ця комендатура була підпорядкована групі армій «Південь» Вермахту. Офіційна мета знищення мешканців Корюківки та всього селища – «помста і залякування». Виконавцем цього злочинного наказу стала Щорська (на час окупації Сновська) гарнізонна комендатура Чернігівської області, яка безпосередньо організувала каральну акцію, сформувала збірний каральний загін у складі німецьких військовослужбовців тилових німецьких формувань, військовослужбовців 105-ої легкої угорської дивізії, співробітників допоміжної окупаційної поліції та солдатів спеціальних каральних формувань із числа колабораціоністів – громадян СРСР. Очолили каральний загін представники зондеркоманди 4а (Sonderkommando 4a). Одним із найвідоміших злочинів цього підрозділу Айнзатцгрупи «С» став розстріл 29 і 30 вересня 1941 р. в Бабиному Яру на околиці Києва майже 34 тисяч євреїв. Вранці 1 березня 1943 р. з м. Сновськ у Корюківку прибув нацистський каральний загін. Населений пункт було оточено. Всіх мешканців групами по 50–100 чол. під приводом перевірки документів зганяли у будинки і розстрілювали. 1 березня найбільше знищили у помешканні ресторану у центрі міста – до 500 осіб. Євген Юхимович Римар, один із розстріляних, залишився живий і так згадав про це: «Моя маленька донька лежала у мене на грудях, коли стріляли в неї прокляті кати там, у ресторані. Де тепер братська могила, там стояв ресторан. Заганяли нас туди, як худобу на бойню, й били з автоматів. Ніну я на руках ніс. А фашист поцілив мені в око. Я впав, а він по мені як застрочить. Тут у мені все потемніло, і нічого я більше не пам’ятаю. Троє моїх діток були вбиті. Навіть закопати їх не довелось: і мертвих діток не побачив, спалили їх прокляті кати. І не лишилось від моїх діток нічого. Навіть могилки...» Одночасно до 10 машин із карателями прочісували всі хати й околиці містечка і вбивали жителів як у помешканнях, так і на вулицях. Після знищення всіх знайдених корюківців карателі спалили селище, насамперед ті будинки де відбулися розстріли. Очевидці казали, що дим і заграву від пожеж було видно у Щорсі (тобто десь за 27 км), Сосниці (десь за 50 км), у Холмах (за 25 км). Акцію проведено 1 і 2 березня 1943 р. Пізніше, 9 березня карателі повернулися, щоб допалити селище і добити вцілілих. Впродовж всієї каральної акції, яка проводилася планомірно з 09:00 до кінця «робочого» дня о 17:00, радянське партизанське з’єднання Федорова, що знаходилося у лісах за 15 км від Корюківки, залишалося на місці. Наказу від командування якось допомогти і врятувати цивільне населення міста рядові партизани, які рвалися у бій, так і не отримали. Наслідки нацистського злочину у Корюківці: вбито близько 7 тис. мешканців. В Акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р. вказано, що 1 і 2 березня 1943 р. за підрахунками здійснено вбивство 6700 чоловік, спалено 1290 будинків, а вціліло тільки 10 цегляних. За 70 років після знищення Корюківки свідкам трагедії, органам влади, рідним, близьким та знайомим загиблих, історикам і краєзнавцям вдалося встановити поіменно тільки 1893 жертви. На жаль, це тільки 28% всіх вбитих під час каральної акції. Навіть побіжний і приблизний аналіз цього скорботного списку встановлених жертв показує, що нацистський окупаційний режим у боротьбі з радянськими партизанами знищив 704 дітей і підлітків (віком від немовлят до 16 років включно без огляду на стать), за іншими підрахунками – 1097 осіб жіночої статі (від немовлят до похилого віку), які під час війн та лихоліть є найбільш незахищеними серед цивільного населення. Серед загиблих за національною ознакою найбільше українців – 1715 осіб, росіян – 94 особи, поляків – 4 особи і по одній особі – угорець, чех, білорус. Чому комуністичний режим ігнорував Корюківську трагедію? Радянська та російська офіційна історіографія та пропаганда була і є зосереджена виключно на перемогах СРСР у Другій світовій війні, її вищості серед союзників з антигітлерівської коаліції і, відповідно, на героїзації власних збройних сил, силових структур, створення міфу про всенародну підтримку комуністичної влади. Саме тому тема злочинів проти цивільного населення не була самодостатньою та окремим напрямом гуманістичного спрямування, її згадували як допоміжний або прикладний засіб зображення образу ворога та необхідності його безумовного нищення. Додатковим стимулом спеціального вшанування жертв окремих злочинів проти цивільного населення у комуністичного керівництва СРСР була необхідність приховування небезпечних для них історичних подій. Так, створення Меморіального комплексу «Хатинь» в Білорусі (що є само по собі позитивним рішенням), відкритого у 1969 р. у пам’ять 628 білоруських сіл, знищених нацистами у роки Другої світової війни, фактично ставило за мету відволікати увагу від факту існування під час німецької окупації білоруського національно-визвольного руху. Проте, головною метою стало свідоме внесення плутанини з назвою «Катинь» і спроба приховувати комуністичний злочин, тобто факт Катинського розстрілу. Це воєнний злочин, злочин проти людяності: масові страти польських громадян, в основному військовополонених, навесні 1940 р., здійснені органами НКВС СРСР за наказом керівництва СРСР і ВКП(б) у Катинському лісі Смоленської області Російської Федерації, поблизу села Катинь. Інший приклад в України за часів комуністичного режиму. У селі Кортеліси Ратнівського району Волинської області у 1980 р. було відкрито «Меморіал жертвам фашизму». Теж сам по собі позитивний приклад увічнення пам’яті жертв нацистського злочину – вбивства 2875 жителів і повне спалення населеного пункту у 1942 р. Проте, мета була цілком прагматична: відволікти увагу від боротьби у цьому регіоні національно-визвольного руху за незалежність України (ОУН і УПА), зосередити увагу на протиборстві між радянським партизанським рухом і німецькими окупантами. Також була невдала спроба комуністичної влади приписати цей злочин УПА. Корюківська трагедія 1943 р., як найбільший подібний нацистський злочин проти цивільного населення у Другій світовій війні, не удостоївся «честі» стати всесоюзним або хоч би всеукраїнським символом скорботи: в Україні з 22 червня 1941 р. до кінця жовтня 1944 р. нацистськими карателями та військами Вермахту свідомо було знищено понад 670 населених пунктів із щонайменше 50828 особами цивільним населенням в 16-ти областях країни та Автономній республіці Крим. Незважаючи на великі зусилля Корюківської міської та районної громади і місцевої влади (!), меморіал так і не було створено як за часів СРСР, так і в незалежній Україні. Крім байдужості влади щодо меморіалізації цього факту катастрофічного злочину тотального знищення цілої селищної громади є ще одна обставина. Незручно на весь світ говорити про Корюківську трагедію 1943 р., коли відсутня ясна і однозначна відповідь на питання: «А де були радянські партизани?» Під час знищення Корюківки нацистським загоном чисельністю приблизно 300-500 карателів за 15 км знаходилося партизанське з’єднання чисельністю від 3 до 5 тис. вояків, яке буквально за пару днів до того розгромило окупаційний гарнізон у цьому містечку. У нормативних документах радянського партизанського руху, де були сформульовані їхні завдання боротьби, відсутня навіть згадка про необхідність захисту цивільного населення від окупаційного терору. А радянське командування всіх рівнів від Кремля і до наймолодшого командира добре знало про системну нацистську політику відплатних репресій проти цивільного населення за акції радянських партизан і підпільників. Отже, відмова керівництва СРСР та УРСР від загальнодержавного відзначення пам’яті жертв знищення Корюківки та подібних трагедій в Україні фактично замовчувала відповідальність радянського партизанського руху, який був слухняним інструментом політики СРСР на окупованій нацистами території, за відсутність політики захисту власного цивільного населення від ворожих репресій. Сергій Бутко

Історичний документ як основа навчання історії.

Історичний документ як основа навчання історії.

Історичний документ - це не лише інформаційне джерело, а джерело, що оцінює та констатує історичний факт, описує подію, розкриває її суть, аналізує, спонукає задуматись над достовірністю інформації, формує ступінь довіри до джерела, ставить питання про авторство документа тощо.
За допомогою вивчення різних джерел відбувається активне дослідження минулого. Варто використовувати як джерела все, що може нести інформацію про минуле, але при цьому звертати увагу:

 Первинні та вторинні джерела;
 Авторство та достовірність інформації;
 Важливість інформації для теми;
 Час появи джерела;
 Умови, за яких створювалося джерело;
 Носії джерела тощо.

Усе це та ряд інших умов дозволять виробити критичний підхід до джерел як носіїв історичної інформації і використовувати їх у практиці повсякденного навчання історії.

За змістом:

 Державно – правові документи (конституції, закони, судові рішення);
 Документи внутрішньополітичного характеру (програми партій, промови, статті, прокламації);
 Документи зовнішньополітичного характеру (договори, дипломатичне листування);
 Господарські документи (акти купівлі-продажу, торгові договори, ділове листування);
 Наукові, філософські праці;
 Оповідно-описові твори (хроніки, літописи, історичні твори сучасників подій);

 Твори художньої літератури..

За характером змісту:

 Документи державного характеру;
 Документи історичного характеру (грамоти, укази, закони);
 Документи особистісного характеру (спогади, мемуари, щоденники, листи, свідчення очевидців);
 Художня література, твори усної народної творчості (міфи, епос, проза, поезія).

Форми і методи використання документів на уроках історії

1. Цитування.

2. Коментоване читання на уроці під керівництвом учителя.

3. Проблемно-пізнавальні завдання і проблемний виклад, вихідним матеріалом якого є документ.

4. Ознайомлення учнів з різними формами запису за документами (складання тез, короткого чи розгорнутого плану, хронологічних таблиць).

5. Уроки семінарського типу, повторювально-узагальнювальні, лабораторно-практичні.

6. Підготовка реферату чи повідомлення з використанням документів.

7. Групова форма роботи з документами.

8. Урок-суд (на підставі документів).

9. Уроки-спогади.

10. Пошукова робота.

Евристичне вивчення документів

1. Запитання мають бути диференційовані відповідно до різних вікових груп і підготовленості класу.

2. Почніть із легких запитань, а згодом перейдіть до вищого рівня мислення.

3. Ставте запитання, які вимагають від учня повної відповіді.

4. Запитавши, зачекайте 10—20 секунд (дайте учневі зосередитися).

5. Дайте кожному учневі нагоду взяти активну участь в обговоренні.

6. Створіть привітну, дружню атмосферу в класі.

7. Не ставте одразу більше одного запитання.

8. Учні, готові відповідати, підносять руку чи кольорові картки, але слід запитувати й інших.

9. Якщо учень відповість неправильно, не звертайтеся одразу до іншого.

10. Заохочуйте всіх учнів ставити запитання.

Пам’ятка 

«Як працювати з текстом історичного джерела?» 

(5-6 класи)

1. Прочитайте документ.

2. Чи відомо, хто є його автором?

3. Про яку історичну подію або явище розповідає документ?

4. Чи відома нам дата його написання?

5. Чи має документ конкретного адресата?

6. Визначте в тексті джерела:

• про що дізнались;

• що найголовніше в тексті;

• що слід запам'ятати.

7. Складіть запитання до тексту історичного джерела, починаючи їх словами «чому», «з якою метою», «як».

8. Зробіть висновки.

Пам’ятка 

«Як аналізувати текст історичного джерела» 

(7—8 класи)

1. Прочитайте текст.

2. Знайдіть значення нових слів і незрозумілих виразів.

3. Визначте основну частину тексту. У якому реченні викладена його головна ідея, основний зміст?

4. Про яку історичну подію або явище, про яких історичних персонажів ідеться у джерелі?

5. Визначте в тексті історичного джерела:

• що важливо;

• що слід запам'ятати;

• про що ви довідалися вперше;

• що було незвичайним, несподіваним.

6. Складіть запитання до тексту історичного джерела, починаючи їх словами «чому», «з якою метою», «як».

7. Чи допомагають відповіді на ці запитання краще зрозуміти суть, причини, значення історичної події чи явища?

8. Сформулюйте своє ставлення до тексту історичного джерела. Для цього можна використовувати такі висловлювання:

• «Це дійсно так, тому що...»

• «Я упевнений(а) у тому, що...»

• «Я добре знаю, що...»

• «Я думаю інакше, тому що...»

• «Я переконаний (а) у цьому, тому що...»

• «Я сумніваюся у цьому, тому що...»

• «Я не згодний(а) із цим, тому що...»

Пам’ятка 

«Як працювати з текстовими джерелами»

(9—11 класи)

• Слід розрізняти джерела за рубриками:

— «Погляд очевидця»;

— «Свідчення учасника подій»;

— «Газетне повідомлення»;

— «Погляд дослідника»;

— «Офіційний документ».

• Слід відповісти на такі запитання:

1. Що це за документ:

— запис у щоденнику;

— лист (приватний чи офіційний);

— спогади;

— публічне звернення чи заклик;

— політичний документ (звіт, протокол, резолюція, урядова постанова, декларація тощо);

— дипломатичне послання, акт;

— уривок з історичного дослідження?

2. Хто є автором джерела (приватна, офіційна особа, анонім)?

3. Яка політична, національна, етнічна, службова приналежність автора? Яким чином це впливає на його ставлення до подій?

4. Чи є у документі інформація, яка підтверджує, що він базується на особистому досвіді чи на причетності автора до згадуваних подій?

5. Чи був автор очевидцем подій, чи брав у них безпосередню участь?

6. Чи є в документі які-небудь факти, котрі допомагають робити висновки щодо мети створення документа?

7. Коли з'явилося джерело? Чи був документ написаний у той час, коли сталася подія, відразу після неї чи через декілька днів, тижнів, місяців або навіть років потому?

8. Автор просто повідомляє про ситуацію, передає інформацію або описує те, що сталося, чи ж документ містить також погляди, висновки і рекомендації?

9. Чи намагається автор дати об'єктивний і осмислений опис того, що сталося?

10. Чи є в документі які-небудь твердження або фрази, які свідчили б про уподобання автора, його ставлення до якої-небудь групи людей або точки зору?

11. Чи є в тексті факти, що дають вам підстави вважати цей документ достовірним джерелом інформації?

Досвід використання писемних історичних джерел засвідчив необхідність дотримання наступних принципів при відборі документів для роботи:

1) відповідність темі, що вивчається;

2) відповідність віковим особливостям учнів;

3) відповідність історичних джерел педагогічним і навчальним завданням різних етапів уроку.

Під час аналізу документа обов'язковою умовою є проходження двох етапів:

• первинний аналіз джерела (дає змогу зробити висновки про його об'єктивність, формує навички критичного мислення);

• інтерпретація історичного змісту джерела (увага звертається на історичність ситуації, на важливість документа і його роль та місце в даному історичному контексті).

Література:

1. Власов В. Роль підручника у формуванні вмінь працювати з історичним джерелом // Історія в школах України. – 2009.–№6.– С.3–9. 

2. Власов В. Історичне джерело в арсеналі дидактичних засобів: чи здатна методика подолати втому від історії // Історія в школах України. – 2009.–№4.– С.3–8. 

3. Задорожна Л. В. Методика використання історичних документів на уроках історії України в загальноосвітній школі. / автореф. на здобуття наукового ступеня к. пед. н. за спеціальністю 13.00.02 – теорія і методика навчання історії. – К., 2005. – 22 с. 

4. Ковбасюк Т. Л. Методичні засади використання писемних історичних джерел у навчанні історії України учнів основної школи. / автореф. на здобуття наукового ступеня к. пед. н. за спеціальністю 13.00.02 – теорія та методика навчання (історія та суспільствознавчі дисципліни). – К., 2010. – 23 с. 

5. Костюк І. Практичні заняття з історії як засіб розвитку критичного мислення та дослідницьких навичок учнів. // Історія і суспільствознавство в школах України: теорія та методика навчання. – 2014.–№1-2.– С.6–8. 

6. Мисан В. Знаходити відповіді самостійно (Можливості використання текстових джерел в процесі навчання історії) // Історія в школах України. – 2005. – №5. – С.4-11. 7. 

7. Мокрогуз О. П. Інноваційні техно­логії на уроках історії. — X.: ВГ «Ос­нова», 2005.- С.32-33

8. Мороз П. В. Дослідницька діяльність учнів в процесі навчання історії України: методичний посібник / Мороз П. В. – К.: Педагогічна думка, 2012. – 128 с.

9. Пометун О.,Фрейман Г. Методика навчання історії в школі. — К.: Генеза, 2005. - 328 с.

Передумови 
Угорщина воювала у Другій світовій війні на боці нацистської Німеччини до самого кінця війни і потрапила в радянську зону окупації після закінчення війни. У зв'язку з цим згідно Паризького мирного договору країн антигітлерівської коаліції з Угорщиною, СРСР отримала право тримати на території Угорщини свої збройні сили.
4 листопада 1945 в Угорщині були проведені загальні вибори. На них 57% голосів отримала Незалежна партія дрібних господарів і лише 17% - комуністи. У 1947 році комуністична УПТ (Угорська партія трудящих) шляхом терору, шантажу і махінацій на виборах стала єдиною легальною політичною силою.
Лідер УПТ та голова уряду Матьяш Ракоші, названий «найкращим учнем Сталіна», встановив особисту диктатуру, займаючись копіюванням сталінської моделі управління в СРСР.

Презентація з історії Угорська революція 1956 року

У результаті в роки правління Ракоші тільки в 1952 році в Угорщині було репресовано понад 540 тисяч осіб - кожен вісімнадцятий громадянин країни. За 2,5 роки в країні з населенням 9,5 млн. прокуратура порушила справи проти 1,5 мільйонів чоловік. Близько 400 тис. угорців отримали різні терміни тюремного ув'язнення або таборів, відпрацьовуючи їх в основному в шахтах і каменоломнях.
Провал планів індустріалізації і зміни в СРСР після смерті Сталіна призвели до того, що на пленумі Центрального керівництва УПТ 27 - 28 червня 1953 Матьяш Ракоші був підданий критиці і замінений на посту глави уряду іншим угорським комуністом, Імре Надем.
У підсумку 18 квітня 1955 Імре Надь був зміщений з поста прем'єр-міністра і виключений з УПТ.

Новий глава уряду Андраш Хегедюш був молодий і не мав впливу в партії, і партійне керівництво продовжило сталіністський курс у всіх галузях суспільного життя. Серед широких верств угорського народу це викликало невдоволення. Багато угорців зовсім вважали соціалістичний курс своєї країни помилковим.
У травні 1955 р. між СРСР і Австрією був підписаний мирний договір. Радянські війська, що знаходилися в Австрії у складі Центральної групи військ, протягом літа виводяться на територію СРСР.
14 травня 1955 соціалістичні країни уклали Варшавський договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу, що продовжило перебування радянських військ у УНР.

Загальна характеристика подій
Повстання розпочалося 23 жовтня 1956 року маршем протесту студентів та представників інтелігенції в Будапешті, який переріс спочатку в зіткнення, а потім в збройне протистояння між демонстрантами та службою угорської держбезпеки ÁVH.
Під тиском вимог повсталих Угорська партія трудящих (УПТ) поставила на місце прем'єр-міністра популярного опального реформатора Імре Надя. Після домовленості з радянською стороною про припинення вогню, Надь заявив про намір вийти з Варшавського Договору.
Радянські війська втручалися двічі, обидва рази для допомоги комуністичного режиму, який притримувався курсу на збереження участі Угорщини у Варшавському договорі. Вони підтримали як режим, скасований 23-го жовтня, так і нове прорадянське керівництво, сформоване 3-го листопада.

Перший раз радянські війська були кинуті «для наведення порядку» після того, як 23-го жовтня угорська ÁVH почала стріляти в протестуючих.
  Другий раз, в ніч на 4-е листопада, радянська армія, узгодивши дії з новим урядом Яноша Кадара, почала артилерійський обстріл та завдала авіаційного удару і піхотно-танкового нападу на Будапешт. Повстання було повністю придушене до січня 1957 року.
  Під час повстання загинули тисячі угорських повстанців та сотні радянських військовослужбовців і значно більше отримали поранення. Майже 200 000 мешканців покинуло Угорщину як біженці. Ця подія мала тяжкі наслідки для комуністів західних країн. Багато тих, хто раніше симпатизував Радянському Союзу, розпочали критику його дій.

Хронологія революції23 жовтня
О 3-ій годині дня біля пам'ятника Бему почалася демонстрація, в якій взяли участь близько 20000 людей — студентів та представників інтелігенції.
Об 11-ій вечора на підставі рішення Президії ЦК КПРС начальник генштабу збройних сил СРСР маршал Соколовський наказав командиру так званого Особливого корпусу радянських військ почати висування в Будапешт для надання допомоги угорським військам «у відновленні порядку і створенні умов для мирної творчої праці».
Вночі на 23 жовтня 1956 року керівництвом УПТ було прийнято рішення призначити прем'єр-міністром Імре Надя.
Війська ввели 24 жовтня о 2 години ночі, не чекаючи офіційного запрошення угорської сторони, його потім оформили заднім числом.
Прапор Угорщини з вирізаним комуністичним гербом. Прапор з отвором став символом революції.

24 жовтня
У ніч на 24 жовтня в Будапешт були введені близько 6000 військовослужбовців радянської армії, 290 танків, 120 БТР, 156 гармат.
В Будапешт прибули члени Президії ЦК КПРС, голова КДБ Сєров, заступник начальника Генштабу генерал армії Малінін.

25 жовтня

Вранці під час мітингу біля будинку парламенту стався інцидент: з верхніх поверхів був відкритий вогонь, в результаті чого загинув радянський офіцер і спалено танк. У відповідь на це радянські війська відкрили вогонь по маніфестантах, у результаті з обох сторін було вбито 61 чоловік і 284 було поранено.

28 жовтня

Імре Надь виступив по радіо і заявив, що «уряд засуджує погляди, згідно з якими народний рух розглядається як контрреволюція». Уряд оголосив про припинення вогню та про початок переговорів з СРСР про виведення радянських військ з Угорщини.
В Москві на засіданні президії ЦК КПРС маршал Жуков запропонував утриматися від придушення вогнища опору. Інша думка була у Ворошилова, Молотова і Булганіна. Вони звинуватили Мікояна і Суслова в поступливості.

30 жовтня

Вранці всі радянські війська були виведені в місця дислокації. Радянським військовослужбовцям наказом від 30 жовтня було заборонено відкривати у відповідь вогонь, «піддаватися на провокації» і виходити за розташування частини.
Деякі в'язниці, пов'язані з репресивною ÁVH, були захоплені повсталими. З в'язниць було випущено більше восьми тисяч політв'язнів, в першу чергу кардинала Міндсенті.
Гвардійці генерала Бели Кірая і загони Дудаша стратили 37 комуністів, які відмовилися їм підкоритися. В Будапешті повстанці атакували будинок міському партії, після захоплення якого всіх його захисників розстріляли.
УПТ розпалася, а замість неї була створена Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП) на чолі з Яношем Кадаром. Уряд Імре Надя прийняв рішення про відновлення в Угорщині багатопартійної системи. Було оголошено про можливість проведення вільних виборів.
На засіданні президії ЦК КПРС Хрущов вніс пропозицію про виведення радянських військ з країн «народної демократії». Жуков казав, якщо буде потрібно, то слід вивести війська з Угорщини, а от війська в НДР і Польщі це питання серйозніше.

31 жовтня

В цей день далеко від Угорщини єгипетський президент Насер націоналізував Суецький канал без компенсації збитків Англії і Франції. Англійські та французькі війська почали бойові дії проти Єгипту. Після того, як про це повідомили Хрущова, він заявив на засіданні політбюро
Під приводом передислокації радянських військ до Угорщини почали вводяться нові військові з'єднання з території СРСР.

«Перевірити оцінку. Війська не виводити з Угорщини і Будапешта і проявити ініціативу в наведенні порядку в Угорщині. Якщо ми підемо з Угорщини, це збодрить американських, англійських та французьких імперіалістів. Вони зрозуміють як нашу слабкість і будуть наступати. »

 

У першій половині дня 1 листопада, Надь взяв на себе пряму відповідальність за іноземні справи. Він сказав Андропову, що отримав достовірну інформацію про вступ нових радянських військових підрозділів в Угорщину і це є порушенням Варшавського договору. Пізніше в той же день радянський посол заявив, що радянські війська перетнули кордон лише для захисту російського цивільного населення в Угорщині. Угорський уряд прийняв рішення про розрив з організацією Варшавського договору і Надь проінформував Генерального Секретаря ООН про нейтралітет країни.Загони повстанців вирішили об'єднатись у Національну гвардію. Зберігаючи свою самобутність вони вирішили, що членами її будуть тільки угорці і матимуть дозвіл на носіння зброї. Були здійснені заходи із захисту Будапешта на випадок «можливого зовнішнього нападу». Збройні загони почали патрулювали вулиці і найважливіші об'єкти. Бела Кіраї очолив революційний комітет оборони. Чисельність особового складу угорських частин у Будапешті досягла 50 тисяч і 15 тисяч входило до озброєних загонів національної гвардії. У повстанців було до 100 танків.

2 листопада

Уряд закликав членів ÁVH відзвітувати до прокуратури для відбору в нові органи поліції.
Тим часом радянське агентство новин ТАРС передрукувало з австрійської комуністичної газети «Oesterreichische Volksstimme» статтю про то як ескадрильні літаків під прикриттям Червоного Хреста постійно перевозять з австрійських аеродромів до Будапешту сотні угорських солдатів з заходу, у тому числі колишніх офіцерів довоєнної армії Угорщини і сотні угорських солдатів і офіцерів, які служили в гітлерівській армії. Комісія ООН 1957 року з проблем Угорщини і майбутні історики не змогли знайти цьому підтвердження.

3 листопада

Велика кількість колишніх співробітників ÁVH звітувала до прокуратури. Австрійський уряд опротестував у ноті заяву ТАРС.
Створений коаліційний уряд з представників УСРП, Незалежної партії сільських землевласників, Національної селянської партії і відтвореної соціал-демократичної партії. Було оголошено про можливість проведення вільних виборів. Кілька комуністів були звільнені з постів, деякі з них були вигнані зі своїх кабінетів співробітниками міністерств. По три міністерства було виділено комуністам, соціал-демократам і сільським землевласникам, і два селянській партії. Імре Надь став головою тимчасового уряду.
Пал Малетер став міністром оборони.

4 листопада

Рано вранці 4 листопада розпочалося введення в Будапешт нових радянських військових частин під спільним командуванням маршала Жукова і маршала Конєва. Почалася операція «Вихор», за якої вже 4 листопада були захоплені основні об'єкти в Будапешті, і члени уряду Імре Надя сховалися в югославському посольстві.
Радянські війська наносили тяжкі артилерійські удари й проводили наступальні «зачистки» силами піхоти за підтримки танків.
На 12 годину в Будапешті в південно-східній частині міста залишилося одне місце опору повстанців — у районі кінотеатру «Корвін». Радянські війська пред'явили ультиматум про капітуляцію, і, після відмови повстанців здатися, війська розпочали штурм.
Радянськими військами були зайняті угорські аеродроми і перекриті всі дороги на австро-угорському кордоні

До 10 листопада робочі ради та студентські групи звернулися до радянського командування з пропозицією про припинення вогню. Збройний опір припинився.
Прем'єр-міністра Імре Надя та 12 членів його уряду 22 листопада 1956 року обманним шляхом виманили з посольства Югославії, де вони сховалися.
Після 10 листопада ще до середини грудня робочі ради продовжували свою роботу, нерідко виходячи на прямі переговори з командуванням радянських частин.
Проте до 19 грудня 1956 року органами державної безпеки робочі ради були розсіяні, а їхні лідери заарештовані.
За даними статистики за період з 23 жовтня по 31 грудня 1956 року в зв'язку з повстанням і бойовими діями з обох сторін загинуло 2652 угорських громадянина і було поранено 19 226. Втрати радянської армії, за офіційними даними, склали 669 убитих, 51 безслідно зниклих, 1540 — поранених.

Нагородження 
Маршал Г. К. Жуков «за придушення угорського контрреволюційного заколоту» отримав 4-у зірку Героя Радянського Союзу. Всього, звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 25 радянським військовослужбовцям.
Голова КДБ при Раді Міністрів СРСР І. С. Сєров в грудні 1956 був нагороджений орденом Кутузова 1-го ступеня.
За участь у придушенні антиурядового заколоту 40 офіцерів Угорської Народної армії були нагороджені орденами Угорської Народної Республіки. Відзначився в ході бойових дій 37-й стрілецький полк, яким командував майор Імре  Ходошан, перетворений Будапештський революційний полк полк

Наслідки та подальші події
Імре Надь з іншими були повернуті в Угорщину і над ними відбувся секретний суд. Надь і колишній міністр оборони Пал Малетер були засуджені до смертної кари за звинуваченням у державній зраді. Всього судами було страчено, за окремими оцінками, близько 350 чоловік. Близько 26 тис. чоловік піддалося судовому переслідуванню з яких 13 тис. було засуджено до різних термінів ув'язнення.
Угорці в масовому порядку емігрували — країну покинуло майже 200 000 чоловік.
За допомогою радянського уряду, головою угорського уряду був поставлений Янош Кадар.
Загальна амністія для учасників революції відбулася тільки у 1963 році. У листопаді 1956 року кардинал Міндсенті був наданий політичний притулок в посольстві Сполучених Штатів, де він проживав в протягом наступних 15 років.
2 травня 1990 року Державні збори Угорщини ухвалили закон «Про значення жовтневої революції 1956 року в боротьбі за свободу». День 23 жовтня було оголошено національним святом Угорщини.
В листопаді 1992 року президент Росії Борис Єльцин передав угорському урядові секретні документи. Борис Єльцин офіційно вибачився перед угорським народом за радянську інтервенцію у виступі перед депутатами Державних зборів Угорщини.

Реакція у світі 
12 грудня 1956 Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, в якій засудила «порушення Статуту урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік , що позбавляє Угорщину її свободи і незалежності , а угорський народ - користування своїми основними правами» , і закликала радянський уряд «вжити негайно заходи до виведення з Угорщини , під наглядом Організації Об'єднаних Націй , своїх збройних сил і дозволити відновлення політичної незалежності Угорщини »
На знак протесту проти дій Радянського Союзу в Угорщині три країни ( Іспанія , Нідерланди , Швейцарія ) відмовилися брати участь в XVI Літніх Олімпійських іграх , що відкрилися 22 листопада в Мельбурні.